З історії розпису

Як не крути, а прогрес не завжди вносить у наше життя красу. Зручність — так. Шпалери, плитки, побілка – от, що нині прикрашає стіни і стелі гнітючої більшості будинків. Древнє мистецтво настінного розпису ми згадуємо лише потрапляючи в деякі із суспільних закладів — палаци культури, школи, дитячі садки. Дозволити прикрасити собі стіни мальовничими пейзажами — справа заморочлива і все-таки…

У залежності від приміщення, матеріалу стіни, температури, вологості повітря та інших технічних факторів розпис традиційно робився або у вигляді фрески (водо-розчинними пігментами по сирій штукатурці), або темперно-клейовими фарбами (пігментами, замішаними на яйці або казеїновому клеї), або фарбами на розплавленому воску енкаустикою), або олійними фарбами по сухій штукатурці. Ще один варіант — живопис на дерев’яній панелі або на полотні, що потім наклеювався на стіну.
Історично в монументальному мистецтві найбільшого поширення набули фрески і темперно-клейовий живопис. З 70-х років минулого століття олійні фарби, застосовувані в Європі для розпису і колірування стін, були остаточно витиснуті водостійкою темперою. Вона краще пропускає повітря, її можна мити, у приміщенні темпера екологичніша масляних покриттів. Починаючи з 50-х років нинішнього сторіччя художники взяли на озброєння водоемульсійні, водо-дисперсні й акрилові фарби як найбільш стійкі, легкі в приготуванні, швидковисихаючі, хоча і досі недешеві.
А почалося усе…
А почалося усе ще з ритуальних малюнків, якими наші пращури стали прикрашати похмурі стіни печер. На початку III тисячоріччя до нової ери єгипетські художники почали розписувати стіни гробниць сценами передбачуваного загробного життя. У Мінойському мистецтві на острові Кріт уперше на стінах будинків з’явилися фрески, позначені 1700 р. до н.е.
У римських будинках I століття до н.е., що збереглися в Помпеях, Геркуланумі, Остії, саме розписані художниками стіни є своєрідним обличчям житла. Стінний живопис, виконаний восковими фарбами, очолює інтер’єр. Він свідчить не тільки про смаки, культурний рівень власника будинку, але і характеризує його суспільний статус, політичну приналежність, матеріальні можливості.
Другим народженням у Європі монументальний розпис стін зобов’язаний генієві Джотто ди Бондоне. Його фрески в капелі Arena у Падуї зробили революцію в середньовічному образотворчому мистецтві. Видатні майстри фрескового живопису епохи Відродження — Фра Анжеліко, Мазаччо, П’єро делла Франческа. Неперевершених вершин у цій техніці досягли Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланжело. Художники-манеристи Паоло Вернезе і Джуліо Романо навчилися майстерно використовувати в настінних розписах ефект ілюзії. Найбільший художник-монументаліст барокко, що писав олією на полотнах і дерев’яних панелях, що потім зміцнювалися на стінах, — Пітер Пауль Рубенс. До речі, по-латинському стіна — murus, звідси і художників, що займаються розписом стін прозвали муралістами.
У XIX сторіччі найбільш значними стінними розписами вважаються роботи романтика Эжена Делакруа. У нашому столітті мексиканські муралісти — насамперед Дієго Рівера, Хосе Клементе Ороско і Давид Альфаро Сікейрос, — користуючись усіма відомими техніками, створили сотні монументальних розписів, що прикрасили стіни суспільних будинків Мехіко.
Як частина архітектури…настінний розпис
З часів Петра Великого в Росії монументальний стінний розпис (і в інтер’єрі, і на фасадах) був обумовлений вимогами архітектури і сприймався як її органічна частина. Джерелом формування світських жанрів цього мистецтва були запрошені в Росію італійські і французькі майстри. Відомі художники-декоратори Д. Валеріані, С. Тореллі, П. Г. Гонзага, Д.-Б. Скотті, А. Віга, а також видатні італійські архітектори Ф.-Б. Растреллі, Д. Кваренгі, шотландець Ч. Камерон та ін. підготували блискучу плеяду російських живописців-монументалістів, що виконували разом з ними численні замовлення імператорського двору.
У середині XVIII сторіччя в Росії з’явилися національні кадри майстрів європейського класу. У їхній творчості органічно злилися західнї і російськї традиції внутрішнього і зовнішнього оформлення будинків. Російські архітектори О. І. Бове, Д. І. Жилярді, А. М. Григор’єв, за проектами яких зводилися численні суспільні і приватні будівлі в постраждалій від пожежі 1812 р. Москві, приділяли пильну увагу внутрішньому декорові, у тому числі розпису стель і стін. Не без впливу цих майстрів у моду входять альфрейний живопис, стильні грізайлі, мальовничі архітектурні «обманки», різноманітнє колірування і колірний декор стін залежно від призначення приміщень. Такий підхід до оформлення інтер’єра дозволяв мінімальними засобами досягти максимального ефекту.
Вибір кольору, декоративне колірування стелі і стін в інтер’єрі — ремесло не менш древнє, ніж мистецтво настінного розпису. Більш того, у їхній основі лежать загальні технічні прийоми, ті ж матеріали. Починаючи стінний розпис, художник спочатку повинен вирішити питання кольорової гами стін у цілому.
Колір і настрій
Відомо, що кожен колір певним чином впливає на людину психологічно і фізіологічно: голубий -заспокоює, червоний – збуджує, жовтий – «заряджає» енергією. У комбінації, однак, ті ж фарби здатні зробити зовсім інший ефект. Різнобарвні стіни, колористичні варіації у вигляді смуг, що чергуються, декоративні фризи, настінні орнаменти — це лише дещиця художньо-оформлювального арсеналу.
Вибір кольору і прийомів декоративного колірування обумовлений багатьма факторами. Головні з них — загальна стилістична установка архітектора, призначення приміщення, ступінь його природного освітлення, розміри, співвідношення із суміжними кімнатами, залами, коридорами, сходами.
У житлових будівлях XVIII-початку XX століть висота стель, як правило, 5,5-4 м. У спальні або кабінеті з високою стелею людина може почувати себе незатишно. Але досить пофарбувати стелю ледве темніше, ніж стіни або скористатися технікою тіней (плавного переходу відтінків від більш темних на стелі до світліших на стіні), щоб візуально зрівняти архітектурні пропорції і зробити приміщення затишним.
Навпаки, у сучасних будинках, а також у мансардних приміщеннях стелі низькі — 3 м і менше. Це створює в людини, що знаходиться в кімнаті, відчуття тісноти і несвободи. Проблема вирішується вибором світлих тонів при фарбуванні стін і стелі, при цьому стеля повинна бути світліша стін. Мальовничий фриз плюс цокольні декоративні панелі і стіна між ними в тих же тонах, що й над фризом, також дозволяють «підняти» стелю художніми засобами.
У кімнатах, куди не проникає природне світло, — у підвальних приміщеннях, ванних і т.д. — вирішити проблему сприйняття простору тільки шляхом підбору кольору стін і стелі не можна. Фарба лише відбиває світловий потік, тому поряд з використанням світлих тонів у таких приміщеннях необхідно правильно організувати штучне освітлення.
Визначеним епохам і художнім стилям властиві свої стійкі комбінації кольорів. Що дає художникам-декораторам підставу оперувати такими поняттями, як кольори італійського Ренесансу, XVIII сторіччя, часів королеви Вікторії і короля Эдварда, стилю арт-деко та ін.
Для італійського Ренесансу характерне застосування великої кількості природних пігментів, використовуваних у техніці фрески. Шляхом додавання в кольори спектру білої і чорної фарби художники створювали безліч тонів і відтінків. Найбільш розповсюдженими були «земляні» фарби — сіра і палена охра й умбра.
У Європі XVIII століття стіни всередині будинку фарбувалися недорогою і простою при застосуванні клейованою темперою (до її складу часто входили жовта охра або окисел червоного кольору). Використовувалися і менш розповсюджені складові, наприклад, бичача кров, що додавала фарбі іржаво-рожевого відтінку. Заможні власники особняків воліли фарбувати темперою стелі, тоді як стіни декорувалися олійними фарбами. До складу останніх входили той або інший пігмент, білила і лляна олія. Була популярна імітуюча фактура дерева коштовних порід фарбування дверей, ставень, елементів внутрішнього декору. Поряд з розповсюдженими комбінаціями тонів від білого до яскраво-жовтого, наприкінці сторіччя входять у моду дорогі фарби кольорових відтінків, а також солом’яних, апельсинових, лимонних, маслинових, персикових і небесно-голубих кольорів.
Аж до 50-х років XIX сторіччя домінуючим кольором англійського інтер’єру й екстер’єру був зелений. У цілому ж колористичний вибір визначався індивідуальними особливостями приміщення. Стіни кімнат з недостатнім природним освітленням звичайно робилися червоними, бузковими, жовтими або жовтувато-рожевими. У сонячних приміщеннях світло приглушалося тіньовим фарбуванням у діапазоні від блакитного до зеленого. У 90-і роки на зміну масляним і газовим світильникам прийшла електрика. Новий тип освітлення призвів до необхідності інших колірних рішень. В Англії почали робити стіни кімнат світлими, часто білими.
На початку XX сторіччя в декоративній обробці стін і стель також набули поширення світлі тони. У цілому в англійському інтер’єрі 20-30-х років переважали м’які кремові і коричневі фарби. Проте, пастельні відтінки зеленого і холодний півтон блакитного кольору не виходили з моди.
Стиль на стінах
У питаннях стінного розпису сучасні європейські дизайнери активно звертаються за досвідом попередників. Але працюють майже винятково сучасними темперними й акриловими фарбами. Західний приватний інтер’єр різноманітний і багатоликий. Не втрачають популярності альфрейний розпис стін в анфіладах залів палаців, барочно-рокайльні мальовничі алегорії, архітектурні і декоративні «обманки» класицизму.
Але поряд з ними знову в моді рослинно-зоологічні панно і розписи стін у дусі модерну і пост-модерну (у кімнатах для гостей, зимових садах). Багато хто вибирають ілюзорний живопис на стінах віталень. Кращий ефект вікна або ілюмінатора, за яким простираються гірський ландшафт, підводний кораловий риф та ін.
Роботи видатного художника-мураліста Артура Спенсера Робертса цікавлять не тільки цінителів британського монументального живопису. Пензлю майстра належать розписи стель і стін у палаці Port Lympne, побудованому на початку століття сером Філіппом Сассуном як резиденцію для прийому і відпочинку високоповажних гостей. У будинку і прилеглих до нього садах і парках працювали і відпочивали Гарольд Вільсон, Ллойд Джордж, Уінстон Черчілль, Бернард Шоу, Томас Лоуренс, Чарлі Чаплін та інші відомі особистості.
В роки Другої світової війни німецька авіація зруйнувала частину будинку, оформлену відомим художником-декоратором балетів Дягілєва Jose-Marie Sert the Catalan. У 1985 р. на John Aspinall А. Спенсер Роберті взявся за масштабну роботу по відбудові інтер’єру так званої «мальовничої кімнати». Для розпису стель і стін він використовував сюжети з життя диких тварин. Як художник-анімаліст А. Спенсер Роберті придбав досвід під час воєнних дій у передгір’ях Гімалаїв. Йому не раз доводилося відправлятися в джунглі, де він спостерігав за звичками диких звірів. На стінах і стелі просторого приміщення «мальовничої кімнати» майстер зобразив понад 220 різновидів звірів і птахів. І все це на тлі величних сніжних гір, серед тропічних джунглів і на берегах повноводної ріки.
Колірний дизайн стін і стель вимагає не тільки від художника-декоратора, але і від замовника певних знань про існуючі стилі. Завдання оформлення стін під силу лише професіоналам. Воно стає на порядок складнішим, якщо в інтер’єрі планується також розпис стелі.
Зараз попит на настінні і стельові розписи постійно зростає. На жаль, не так багато майстрів, здатних професійно і стильно справитися з цим. Будемо сподіватися, що попит породить пропозицію і воскресить до життя це прекрасне і древнє мистецтво.
Розпис стін на Україні.
Традиція настінного розписування виникла давно, але точних вказівок, якщо не брати до уваги билинні розповіді про житла, розписані зображеннями небесних світил, та археологічні розкопки київських помешкань IX—XII ст. із залишками фрескових картин, немає.
Про широке розповсюдження цього виду народного мистецтва XIX — початку XX ст. свідчать численні дослідження у різних регіонах України та літературні джерела про селянський побут.
Вірогідно, настінний розпис зароджується і розвивається як зображення аграрно-обрядових і магічних знаків. Пізніше виникає звичай орнаментального, декоративного зображення таких магічних знаків та зображень, а з частковою втратою розпису магічного, обрядового значення, культового смислу він набуває нового змісту й широкого розповсюдження. З XIX ст. починається формування настінного розпису виключно орнаментального характеру.
Настінний розпис належить до найпізніших за часом виникнення видів народного мистецтва, тому увібрав у себе деякі традиції та елементи, характерні для вишивки, писанкарства, килимарства, виготовлення кахлів, ткацтва тощо. Настінний розпис інколи замінював прийоми прикрашення сільської хати, а інколи співіснував з ними, виявляючи і підкреслюючи архітектурну конструкцію цієї хати.
Малюнок створювався без попередніх ескізів, без розподілу на етапи, здійснювався одразу, а найчастіше просто поновлювався. Це робилось двічі на рік — після нового мащення перед весняними й осінніми святами. Займались розписом лише жінки.
Фарби були переважно природного походження: сажа, сік лободи, ягоди бузини, відвар цибулиння, сік вишень, шовковиці, кручених паничів, пелюсток соняшника, пасльону тощо, застосовували також анілінові фарби та глини. Рослинний сік змішували часто з білою перетертою глиною, товченими вуглинами чи сажею, з червоною глиною або й просто поєднували різні глини. Це давало можливість майстриням одержати цілу палітру різноманітних кольорів та їх відтінків при розписуванні, тому розпис двома-трьома фарбами майже не зустрічався. Як в’яжучу речовину до саморобних барвників додавали яєчний жовток чи молоко, фарба із таким додатком була тривкішою і не линяла.
Пензлі робили із кошачої шерсті, а щітки використовували будь-які, залежно від необхідності, зрештою малювали і просто ганчіркою. Для правильного зображення геометричних фігур та ліній використовували посуд, шнурки або ж виготовляли певні фігури із картоплі.
Розпис починався і зосереджувався на печі, на комині, потім малюнок переходив на стіну, продовжувався над вікнами, по кутках. На печі зображували схематичних птахів (павичів, грифонів, фазанів), дерево життя з птахами, спіралі, диски, що обертаються, хрести в колі, зигзаги, розетки, рослинні орнаменти, напівовали, різного роду сузір’я — символіку ще від первісних часів. На стінах в основному малювали «древо життя» з птахами і глечиком, з якого росте кущ, що має назву «вазон», часто малювались шлюбні символи — виноград і райські птахи.
Смислові ознаки народного розпису є частиною фольклорно-образного розуміння дійсності, природи, космологічних уявлень народу. Тобто розпис виконував роль своєрідного оживлення, пов’язувався з життєтворчими силами природи, тому основні елементи символіки відтворювали народні знання і уявлення.
Оскільки розпис виник як похідний від інших видів народного мистецтва, запозичення із них помітні. Так, ламана зигзагоподібна лінія, обрамлена двома прямими і перекреслена між своїми зламами штрихами, походить, очевидно, із ткацтва; орнаментальний візерунок «косиці» знаходимо на давніх виробах із глини; стилізований листок лотоса — «курячі лапки» — зустрічається у старовинних рукописах; спіралеподібний «вертун» поширений у писанкарстві. Елементи та мотиви настінного розпису надзвичайно подібні до загального характеру місцевих орнаментів вишивки; різьбярства килимарства тощо. Але з часом розпис стає самостійним видом творчості й набуває самостійності, системності, існує та розвивається за своїми законами.
В основі образів розпису лежить аграрно-космологічна ідея єдності життя людини і природи. На це прямо вказує і чиє створення та поновлення малюнків — напередодні свята Великодня, яке пов’язане ще з часів язичництва з образом воскресіння, торжеством краси життя і природи.
Пильна увага до печі пояснюється традиційними уявленнями народу про вогонь як один з елементів життєтворення. До того ж, за народними віруваннями, охоронець дому, домашнього вогнища — домовик — живе під піччю, та й культ предків вимагав пильної уваги саме до печі. Адже у старовину померлих ховали під вогнищем, а той факт, що розписом займались лише жінки, які теж охороняли вогнище, вказує на безпосередній зв’язок розпису із культовими традиціями та обрядами.
Звичай покривати піч геометричними орнаментами та деревом життя — відгомін уявлень дохристиянських часів, коли дерева й рослини єднали душі померлих і живих.
Отже, основним мотивом розпису є зображення «древа життя», «вазона», який може подаватись у вигляді самостійної композиції або ж бути елементом нескінченного орнаменту — «стрічки». Цей орнамент — один із найрозповсюдженіших у народному мистецтві. Його можна знайти на вишивках, витинанках, килимах, кераміці, розписах на скринях, віконницях тощо. «Вазон» поширений в орнаментах народного мистецтва багатьох народів Європи.
На Україні образ «древа життя» має чітко виражене фольклорне походження. Дерево з птахами виступає символом світобудови. Триярусність світу передавалась також ідеограмами, якими найчастіше розписувались скрині, спинки саней тощо. У таких ідеограмах великий солярний знак означає світило, яке дає всьому життя, малі солярні знаки, вазони, птахи — життя земне, а риби чи змії — світ потойбічний. Вазон із елементами виноградного листя та кетягів має назву «чудесного дерева» і символізує добробут сім’ї, інколи дівчину-наречену. З часом, під впливом соціально-історичних умов настінний розпис як вид мистецтва почав втрачати своє значення і замінюватись на інші види вияву творчої фантазії.
Ці нові види відроджувались у нових формах і якостях, насамперед малюванні на папері. Центром так званих «мальовок» стало село Петриківка на Дніпропетровщині. Від замінника якихось деталей настінного розпису у певних місцях хати «мальовка» розвинулась у самостійний вид мистецтва. Дуже близький петриківський розпис і до традицій писанкарства. У композиціях петриківських майстрів центральний композиційний елемент виділяли, що надавало малюнку вигнутої назовні форми і посилювало враження округлості розмальованого яйця.
Розпис на папері, як і писанка, символізує зародок життя, циклічність розвитку живого, цвітіння. У розписах цієї форми, як і у настінному розписі, постійно розробляються певні теми уславлення життя. Це букет, кущ чи вазон, які теж символізують «древо життя». Особливістю петриківського розпису є те, що, змальовуючи центральну квітку, плід чи ягоду, розташовують їх так, щоб зобразити найпривабливіше, показати багато дрібних деталей, підкресливши найвиразніші. Квітка, як правило, повернута голівкою до глядача або малюється напівпрофільно (нахилена до переднього краю), можливе й цілком профільне зображення. Характерними для петриківки є розгорнені до глядача листочки і профільне зображення квітки, чітке окреслення контурів різнобарвними лініями, що вирізняє на білому тлі найнезначніші деталі. Розпис виконується густими фарбами, і кожний мазок відтіняється від сусіднього, у ньому все гранично виражене через форму, лінію, колір. Жоден елемент не накладається на інший, скажімо, листок не затуляє квітку, стебло або сусідній листок. Така впорядкованість йде від особливостей народного побуту, де ні в чому не допускається зайвого нагромадження.
Традиції народного розпису і народного малярства розвиваються і в наш час. Усьому світу відомі майстрині села Петриківка, «наївний живопис» Катерини Білокур, Марії Приймаченко та інших народних художниць здобув світове визнання.